У затишній лісовій хатинці жила родина ведмедів — мама Ведмедиця, тато Ведмідь і їхнє маленьке ведмежа на ім’я Соня.
Соня було дуже цікавим та енергійним ведмежам. Воно любило гратися, досліджувати ліс, бігати з друзями. Але найбільше Соня не любило… лягати спати!
Щовечора мама казала:
— Сонечко, час спати! Вже пізно!
— Ні! Я ще не хочу! — капризувало ведмежа. — Я ще хочу гратися!
— Але малюкам треба спати, щоб рости здоровими, — пояснювала мама.
— Я не малюк! Я вже велике! — обурювалося Соня.
Кожного вечора була однакова історія. Соня не хотіло йти спати, капризувало, і мама довго вмовляла його.
Одного вечора Соня вирішило:
— Я зовсім не буду спати! Я хочу знати, що діється вночі, коли всі сплять!
Воно зробило вигляд, що спить. Мама поцілувала його, накрила ковдрою і пішла. Тато теж лягав спати.
Соня лежало з заплющеними очима і чекало. Нарешті в хатинці стало тихо — батьки заснули.
Ведмежа потихеньку встало, на пальцях підкралося до дверей і вийшло надвір.
— Ого! — здивувалося воно. — Яка темрява!
Вночі ліс виглядав зовсім інакше. Не було сонячного світла, дерева здавалися темними велетнями, а чорний ліс шелестів незвичними звуками.
Спочатку Соня трохи злякалося. Але потім подумало: “Я ж велике! Я не боюся!”
Воно пішло лісом, розглядаючи все навколо. На небі світив місяць, зірки мигтіли. Було красиво!
— Як цікаво! — раділо Соня. — А батьки сплять і нічого не бачать!
Раптом з дерева злетіла велика сова.
— Ух-ух-ух! — пугукнула вона. — Хто це гуляє лісом так пізно?
— Я Соня! — гордовито сказало ведмежа. — Я не хочу спати!
— Ого, — здивувалася сова. — А ведмедики зазвичай сплять вночі. Тільки ми, нічні птахи, не спимо.
— А чому ти не спиш? — зацікавилося Соня.
— Бо я сова! Я створена для нічного життя. Вночі я полюю, літаю, живу. А вдень сплю. Такий мій режим, — пояснила сова. — А ведмедики, зайчики, білочки мають спати вночі, бо вони денні тварини.
— Та ні! — заперечило Соня. — Я можу не спати!
Сова похитала головою, але нічого не сказала.
Соня пішло далі. Воно йшло, йшло, і раптом відчуло, що повіки стають важкими. Очі хотілося заплющити.
— Ні! — сказало собі ведмежа. — Я не хочу спати!
Але тіло не слухалося. Лапки ставали важкими, голова кивала. Соня йшло спотикаючись.
Раптом воно не помітило кореня і — бумс! — впало!
— Ауч! — заплакало Соня.
На шум прибігла лисичка.
— Що сталося? — запитала вона. — Соня, що ти робиш тут вночі?
— Я… я гуляю, — всхлипнуло ведмежа. — Впало і вдарилося.
— Авжеж впало! — сказала лисичка. — Коли ти втомлене, твоє тіло не слухається. Очі погано бачать, лапки не тримають. Ти міг зробити собі боляче!
— Але я не хочу спати! — заперечило Соня, хоча очі вже заплющувалися самі.
— Послухай, — м’яко сказала лисичка, — я теж іноді не сплю вночі. Але знаєш що? Вранці я така втомлена, що не можу нормально гратися. Я не можу швидко бігати, не можу ловити комах. Я роблю помилки. Тому що сон — це важливо! Коли ми спимо, наше тіло відновлюється, росте, набирається сил!
Соня слухало, але вже майже спало на ходу. Раптом воно побачило щось страшне — великий темний звір рухався між деревами!
— А-а-а! Монстр! — закричало ведмежа і кинулося тікати.
Але втомлені лапки не слухалися. Соня спотикалося, падало, а “монстр” наближався!
— Допоможіть! — плакало Соня.
Раптом “монстр” вийшов на світло місяця, і Соня побачило… це був просто куч сіна, який вітер котив лісом!
— Це… це просто сіно? — здивувалося ведмежа.
— Так, — підійшла сова. — Коли ти втомлене, твій мозок не працює правильно. Ти бачиш страшне там, де його немає. Уявляєш небезпеку. Тому малюкам треба спати!
Соня сиділо на землі і плакало. Воно було втомлене, злякане, йому було боляче від падіння. Найбільше воно хотіло… додому, до мами!
— Хочу до мами! — всхлипувало ведмежа.
Лисичка і сова допомогли Соні дістатися до хатинки. Вони постукали в двері.
Мама відчинила і побачила Соню — брудне, сумне, втомлене.
— Соню! — злякалася вона. — Що сталося?
Ведмежа розплакалося і розповіло все. Мама обійняла його:
— О, моє маленьке! Ти так налякалося! Ходи, я обробляю твої ранки і вкладу спати.
— Мамо, — тихо сказало Соня, — я зрозуміло. Я зрозуміло, чому треба спати. Коли я не сплю, я втомлене, роблю помилки, можу вдаритися. А ще мені страшно і сумно. Вибач мене!
— Я не сварюся на тебе, — усміхнулася мама. — Ти навчилося важливого уроку. Сон — це не покарання. Сон — це дар! Коли ми спимо, наше тіло відпочиває, росте, стає сильнішим. А наш мозок обробляє все, що ми навчилися за день.
Мама обробила Сонині ранки, одягла чисту піжамку і вклала в ліжечко.
— Спокійної ночі, моє маленьке, — прошепотіла вона.
— Спокійної ночі, мамо, — позіхнуло Соня. — Я люблю тебе. І я люблю… спати…
Не встигло ведмежа закінчити фразу, як заснуло. Воно спало міцно, солодко, і йому снилися чудові сни.
Вранці Соня прокинулося бадьоре і веселе.
— Мамо! — радісно вигукнуло воно. — Я так добре виспалося! У мене стільки енергії!
З того дня Соня більше не капризувало перед сном. Коли мама казала, що час спати, ведмежа охоче йшло до ліжечка.
А своїм друзям — зайчику, білочці, їжачку — воно розповідало:
— Знаєте, я думало, що спати — це нудно. Що вночі діються цікаві речі, а я їх пропускаю. Але насправді найцікавіші речі діються вдень, коли ми бадьорі та веселі! А щоб бути бадьорими, треба добре виспатися!
Друзі кивали. Вони теж тепер розуміли, чому батьки просять їх спати вчасно.
А сова іноді прилітала до Соні вдень і розповідала, що діється вночі. І ведмежа слухало з цікавістю, але думало: “Як добре, що я можу це слухати вдень, а вночі — солодко спати у своєму теплому ліжечку!”
Кінець
Запам’ятай:
- Сон важливий для здоров’я і росту
- Коли втомлені, робимо помилки
- Режим сну допомагає бути бадьорим
- Слухай батьків — вони знають краще
- Добре виспатися — це чудово!
