У гаражі старого будинку, серед коробок і забутих речей, стояв старенький велосипед. Колись він був синім і блискучим, але тепер фарба облупилася, руль злегка погнувся, а на колесах не вистачало кількох спиць.
Велосипед звали Старичок, і він був дуже сумний.
— Ніхто мене не любить, — зітхав він. — Я старий і некрасивий. Мені вже ніхто не потрібен.
Багато років тому Старичок належав хлопчику Максиму. Вони разом їздили в парк, каталися по алеях, мали чудові пригоди. Але Максим виріс, поїхав у велике місто, а Старичок залишився в гаражі.
— Мене забули, — сумував велосипед. — Я більше ніколи не їздитиму.
Поруч з ним стояли інші забуті речі — стара лампа, зламаний стілець, порожні коробки. Вони теж відчували себе непотрібними.
— Ми всі тут непотрібні, — говорила Лампа. — Нас викинуть на смітник.
Старичок плакав іржавими сльозами. Йому не хотілося на смітник. Йому хотілося знову бути потрібним, знову возити когось, знову відчувати вітер у спицях!
Одного дня в будинок приїхала нова родина. У них був маленький хлопчик на ім’я Тарасик. Він був тихим і сором’язливим. У новому районі Тарасик ще не мав друзів.
Тато відчинив гараж і почав розбирати речі. Тарасик заглянув всередину і побачив Старичка.
— Татку, дивись! Велосипед! — вигукнув хлопчик.
— Це старий велосипед, — сказав тато. — Він іржавий і зламаний. Краще купимо тобі новий.
— Але мені подобається цей, — несміливо сказав Тарасик. — Можна його полагодити?
Тато подивився на сина і усміхнувся:
— Чому б і ні? Спробуємо!
Старичок не міг повірити своєму щастю! Його не викидають! Його будуть лагодити!
Наступні дні тато і Тарасик працювали над велосипедом. Вони змастили ланцюг, накачали колеса, випрямили руль, фарбували раму в яскраво-синій колір. Старичок відчував, як з кожним днем стає кращим!
— Ти молодець, синку, — казав тато. — Ти даєш цьому велосипеду другий шанс.
— А що таке другий шанс? — запитав Тарасик.
— Це коли хтось або щось здається старим чи непотрібним, але ти віриш, що воно може бути корисним знову, — пояснив тато.
Нарешті велосипед був готовий! Він знову блищав, колеса крутилися плавно, руль був рівний. Старичок відчував себе майже новим!
— Поїхали кататися! — запропонував тато.
Тарасик сів на велосипед і поїхав. Старичок відчув знайомий вітер у спицях і заплакав від щастя. Він знову їздив! Знову був потрібним!
Але Тарасик їздив тільки один. Він ще не познайомився з іншими дітьми в районі і боявся підійти.
— Чому ти не граєш з іншими дітьми? — запитав Старичок (у казках велосипеди можуть говорити!).
— Я боюся, — зізнався хлопчик. — Раптом вони не захочуть зі мною дружити?
— А раптом захочуть? — м’яко сказав Старичок. — Знаєш, я теж думав, що я нікому не потрібен. Що я старий і непотрібний. Але твій тато дав мені другий шанс. Може, дати другий шанс і собі? Спробувати познайомитися?
Тарасик задумався.
Наступного дня він поїхав на велосипеді в парк. Там гралися інші діти. Вони каталися на роликах, самокатах, нових блискучих велосипедах.
Тарасик їхав повз і раптом почув:
— Ей, хлопче! Зупинись!
Він зупинився. До нього підійшов хлопчик років дев’яти:
— Класний велосипед! Це вінтаж?
— Що? — не зрозумів Тарасик.
— Вінтаж — це старі, класичні речі, які знову стали модними! — пояснив хлопчик. — Твій велосипед виглядає як з старого кіно! Це круто! Я Андрій, до речі.
— А я Тарасик, — несміливо відповів хлопчик.
До них підбігли інші діти:
— Вау, який велосипед! Де ти його взяв?
— Ми з татом його відремонтували, — пояснив Тарасик. — Він був старий, але ми дали йому другий шанс.
— Круто! — сказала дівчинка Соня. — Можна подивитися?
Тарасик показав велосипед. Діти були в захваті! Вони розглядали Старичка, крутили педалі, дзвонили в дзвіночок.
— А хочеш гратися з нами? — запропонував Андрій. — Ми влаштовуємо перегони!
— Хочу! — зрадів Тарасик.
Вони влаштували веселі перегони. Старичок їздив не так швидко, як нові велосипеди, але він був найстійкішим і найнадійнішим!
— Твій велосипед — як справжній друг! — сказала Соня. — Надійний і міцний!
З того дня Тарасик щодня гуляв з новими друзями. Вони каталися разом, гралися, сміялися. А все завдяки Старичку!
Одного дня до Андрія приїхав його дідусь. Він побачив велосипед Тарасика і зворушився:
— Такий самий велосипед був у мене в дитинстві! — сказав він. — Це ж справжній раритет!
— Що таке раритет? — запитав Тарасик.
— Це цінна стара річ, — пояснив дідусь. — Такі велосипеди робили багато років тому. Вони міцніші за сучасні. І в них є душа!
Старичок слухав і не міг повірити. Виявляється, те, що він старий, — це не погано! Це робить його особливим!
Того вечора, коли Тарасик вкладав велосипед у гараж, він прошепотів:
— Дякую, Старичку. Завдяки тобі я знайшов друзів. Ти найкращий велосипед у світі!
Старичок заблищав від щастя. Він більше не був сумним забутим велосипедом. Він був коханим, потрібним другом!
А в гаражі інші старі речі — Лампа, Стілець — дивилися на нього з надією:
— Може, і нам дадуть другий шанс? — мріяли вони.
І знаєте що? Незабаром Тарасик з татом відремонтували і їх! Лампа засяяла в дитячій кімнаті, Стілець став зручним місцем для читання.
Бо вони зрозуміли важливу річ: кожна річ, як і кожна людина, заслуговує на другий шанс. Не важливо, старе щось чи нове. Важливо, скільки любові в ньому!
А Старичок їздив містом, возив Тарасика, іноді його друзів, і був найщасливішим велосипедом у світі. Бо знав: бути потрібним і коханим — найбільше щастя!
Кінець
Запам’ятай:
- Старі речі можуть бути цінними
- Кожен заслуговує на другий шанс
- Не суди за зовнішністю
- Любов і турбота роблять речі особливими
- Бути потрібним — найбільше щастя
Добре, що є така цікава казка про велосипед, а то син так просив