Високо в небі, серед інших хмар, жила маленька біла хмаринка на ім’я Пухнастик. Вона була найменшою з усіх хмар і часто відчувала себе непотрібною.
Великі грозові хмари гордовито гриміли:
— Ми приносимо дощ! Без нас рослини засохнуть!
Сніжні хмари хвалилися:
— А ми приносимо сніг! Діти так люблять гратися в снігу!
Райдужні хмари посміхалися:
— А після дощу ми створюємо веселки! Люди милуються нашою красою!
А маленька Пухнастик тільки зітхала:
— А я? Я така маленька. Я не можу принести дощ — у мене замало води. Не можу принести сніг — я надто тепла. Не можу створити веселку — я просто біла. Навіщо я потрібна?
Інші хмари не звертали на неї уваги. Вони були зайняті своїми важливими справами.
Пухнастик вирішила знайти місце, де вона була б потрібна. Вона полетіла світом шукати своє призначення.
Спочатку вона прилетіла до великого міста.
— Може, тут я потрібна? — подумала вона.
Але в місті люди навіть не дивилися на небо. Вони поспішали, дивилися в телефони, їхали машинами. Ніхто не помічав маленьку хмаринку.
— Тут я не потрібна, — засмутилася Пухнастик і полетіла далі.
Вона прилетіла до моря. Там були величезні хвилі, сильний вітер.
— Може, тут? — сподівалася хмаринка.
Але море було таке велике, таке сильне! Порівняно з ним Пухнастик здавалася крихіткою.
— І тут я не потрібна, — заплакала вона.
Хмаринка летіла і летіла. Вона так втомилася! Вона хотіла знайти своє місце, але здавалося, що такого місця немає.
Раптом внизу вона побачила велику пустелю. Сонце палило нещадно. Пісок був гарячий. І посеред пустелі йшов маленький хлопчик з мамою. Вони несли важкі сумки з водою.
— Як спекотно! — стогнав хлопчик. — Сонце таке гаряче!
— Потерпи, синку, — втішала мама. — Скоро дійдемо до оазису.
Пухнастик подивилася на них і раптом відчула: їй хочеться допомогти!
Вона полетіла і стала прямо між сонцем і хлопчиком. Тепер сонячні промені не падали на нього, а вдаряли в хмаринку!
— Мамо, дивись! — вигукнув хлопчик. — Хмаринка! І стало прохолодніше!
— Так, — усміхнулася мама. — Ця хмаринка дає нам тінь. Як добре!
Пухнастик світилася від щастя! Вона була потрібна! Вона допомагала!
Вона летіла над хлопчиком і його мамою, даючи їм тінь, аж поки вони не дійшли до оазису.
— Дякую, хмаринко! — помахав рукою хлопчик.
Пухнастик полетіла далі. Тепер вона знала: навіть маленька може бути корисною!
Наступним днем вона пролітала над лугом. Там грала маленька дівчинка. Вона ліпила фігурки з глини.
— Ось зроблю зайчика! — казала дівчинка.
Але раптом засвітило яскраве сонце. Глина почала швидко висихати і тріскатися.
— Ой ні! — засмутилася дівчинка. — Глина зсихається! Зайчик зламається!
Пухнастик одразу полетіла і закрила сонце. Тепер глина була в тіні і не сохла так швидко.
— Дивись, тату! — покликала дівчинка. — Хмаринка допомагає мені! Тепер глина не сохне!
Дівчинка закінчила свого зайчика, і він вийшов дуже гарним!
— Дякую, хмаринко! — усміхнулася дівчинка.
Пухнастик була така щаслива! Вона допомогла ще комусь!
Вона продовжувала подорож і дізналася багато цікавого. Вона давала тінь спортсменам, які бігали в парку. Вона затуляла сонце малюкам, які спали в колясках. Вона допомагала фотографам робити красиві фото без яскравого сонця.
Одного дня Пухнастик прилетіла на дитячий майданчик. Там грало багато дітей. Вони бігали, гралися, сміялися. Але сонце світило дуже яскраво, і діти спекотали.
— Як жарко! — скаржилися вони.
Пухнастик полетіла над майданчиком і дала тінь. Діти одразу відчули прохолоду.
— Ого! Хмаринка! — зраділи вони. — Дякую, хмаринко!
Один хлопчик подивився на неї уважно:
— Знаєте, я думав, що важливі тільки великі грозові хмари, які дають дощ. Але ця маленька хмаринка теж дуже важлива! Вона дає нам тінь!
— Так! — погодилися інші діти. — Маленькі хмаринки теж потрібні!
Пухнастик чула це і не могла повірити своєму щастю. Виявляється, вона важлива! Не треба бути великою грозовою хмарою. Не треба приносити сніг чи створювати веселку. Можна просто давати тінь — і це теж дуже корисно!
Вона полетіла назад до своїх хмар-сестер. Вони здивувалися:
— Пухнастик, ти повернулася! Ти знайшла своє місце?
— Так! — радісно відповіла хмаринка. — Я знайшла! Моє призначення — давати тінь! Коли сонце світить надто яскраво, я допомагаю людям відчути прохолоду. Це важливо!
Великі хмари подивилися на неї з повагою:
— Справді важливо! Ми приносимо дощ і сніг, але інколи людям не потрібен дощ. Їм потрібна просто тінь. І ти, маленька Пухнастик, робиш цю важливу роботу!
З того дня Пухнастик літала над містами і селами, над парками і майданчиками, даючи тінь тим, хто потребував прохолоди. Вона більше не відчувала себе непотрібною. Вона знала: кожна хмара, велика чи маленька, має своє призначення.
А діти, коли бачили маленьку білу хмаринку в спекотний день, завжди казали:
— Дивіться! Наша хмаринка-помічниця! Вона дає нам тінь. Дякуємо, хмаринко!
І Пухнастик усміхалася, бо знала найважливіше: не треба бути великим, щоб бути корисним. Кожен може знайти своє місце і своє призначення. Головне — шукати і вірити в себе!
Кінець
Запам’ятай:
- Кожен має своє призначення
- Не обов’язково бути великим, щоб бути корисним
- Навіть маленька допомога важлива
- Шукай своє місце в житті
- Віра в себе допомагає знайти призначення
