У великому лісі жив маленький зайчик Біляк. Він мав білу пухнасту шубку, довгі вушка і швидкі лапки. Біляк любив бігати по галявинах і їсти соковиту травичку.
Але була одна проблема. Мама завжди казала Білякові:
— Остерігайся лисиць! Вони хитрі і небезпечні. Якщо побачиш лисицю — тікай якнайшвидше!
І Біляк дуже боявся лисиць, хоча ніколи їх не бачив.
На іншому кінці лісу, біля старого дуба, жила маленька лисичка Руда. Вона мала яскраво-руде пір’я, пухнастий хвіст і розумні очі. Руда любила гратися на галявинах і їсти солодкі ягоди.
Але і в неї була проблема. Мама-лисиця завжди казала:
— Остерігайся зайців! Вони дуже швидкі і можуть вдарити задніми лапками. Якщо побачиш зайця — тікай!
І Руда теж дуже боялася зайців, хоча ніколи їх не бачила.
Одного сонячного дня Біляк стрибав по лісу і збирав квіточки для мами. Він так захопився, що не помітив, як забіг дуже далеко від дому.
Раптом небо потемніло, засвистів вітер і почалася страшна гроза! Блискавки розривали небо, грім гримів так голосно, що Біляк затулив вушка лапками.
— Де я? — злякався зайчик. — Я загубився!
Він побачив велику дупло в дереві і заскочив туди, щоб сховатися від дощу.
В той самий час лисичка Руда теж гуляла лісом і збирала ягоди. Гроза застала її зненацька, і вона теж побігла шукати притулок.
— Ось дупло! — зраділа Руда і заскочила всередину.
І тут вони зіткнулися носами — Біляк і Руда!
— А-а-а! Лисиця! — закричав зайчик і притиснувся до стінки дупла.
— А-а-а! Заяць! — закричала лисичка і теж притиснулася до протилежної стінки.
Вони сиділи, тремтіли і дивилися одне на одного великими переляканими очима. Надворі лютувала гроза, а в дуплі панувала тиша — тільки чути було, як двоє маленьких звіряток злякано дихають.
Пройшло кілька хвилин. Блискавка осяяла дупло, і Біляк краєм ока глянув на лисичку. Вона була маленька, мокра і так само злякана, як і він.
“Вона зовсім не виглядає страшною”, — подумав зайчик.
Руда теж украдкома глянула на зайчика. Він був крихітний, весь тремтів і виглядав дуже нещасним.
“Він зовсім не виглядає небезпечним”, — подумала лисичка.
Раптом прогримів особливо сильний грім, і обидва звірята від страху підстрибнули.
— Я боюся грози, — тихо зізналася Руда.
— Я теж, — прошепотів Біляк.
Вони знову замовкли. А потім Біляк несміливо запитав:
— А ти справді хитра і небезпечна? Мама так казала.
— Ні, — похитала головою Руда. — Я просто люблю гратися і їсти ягоди. А ти справді вмієш боляче вдарити лапками? Моя мама так казала.
— Ні, — теж похитав головою Біляк. — Я тільки вмію швидко бігати і їсти травичку.
Вони подивилися одне на одного і несміливо усміхнулися.
— Знаєш, — сказала Руда, — ми обоє маленькі, обоє боїмося грози і обоє загубилися. Може, ми не такі вже й різні?
— Так, — погодився Біляк. — І знаєш що? Разом не так страшно.
Вони присунулися ближче і сіли поруч, зігріваючи одне одного. Гроза все ще лютувала надворі, але в дуплі вже не було так моторошно.
Руда розповідала Білякові про свої пригоди, як вона вчилася ловити метеликів. Біляк розповідав про свої стрибки і про найсмачнішу морквину, яку він коли-небудь їв.
Вони так розговорилися, що навіть не помітили, як гроза закінчилася і вийшло сонечко.
— Дивись! — вигукнула Руда. — Дощ скінчився!
Вони вийшли з дупла і побачили прекрасну веселку на небі.
— Як красиво! — захопився Біляк.
— Біляче, а ти знаєш дорогу додому? — запитала Руда.
— Ні, — засмутився зайчик. — Я загубився.
— Я теж, — зітхнула лисичка. — Але, може, разом знайдемо?
Вони пішли разом. Руда вміла добре орієнтуватися по сонцю, а Біляк помічав знайомі місця. Разом вони швидко знайшли дорогу до їхніх домівок.
— Дивись! — вигукнула Руда. — Ось мій дуб! А там, за пагорбом, мабуть, твоя галявина!
— Так! — зрадів Біляк. — Ти допомогла мені знайти дім!
— А ти — мені! — усміхнулася Руда.
Вони постояли, не знаючи, що сказати. А потім Біляк несміливо запропонував:
— Рудо, а хочеш завтра погратися разом? Я покажу тобі найкращу галявину з квітами!
— Дуже хочу! — зраділа лисичка. — А я покажу тобі, де ростуть найсмачніші ягоди!
Вони домовилися зустрітися наступного дня і побігли додому.
Мама-зайчиха здивувалася:
— Де ти був, Біляче? Я так хвилювалася!
— Мамо, — радісно сказав зайчик, — я познайомився з лисичкою! Вона зовсім не страшна! Вона добра, весела, і ми стали друзями!
Спочатку мама занепокоїлася, але коли Біляк розповів всю історію, вона задумалася:
— Знаєш, синку, можливо, я помилялася. Якщо ця лисичка допомогла тобі і ви подружилися — значить, не всі лисиці такі, як я думала.
У той же час Руда розповідала своїй мамі:
— Мамо, зайчики зовсім не небезпечні! Вони добрі і милі! У мене тепер є друг-зайчик!
Мама-лисиця теж задумалася і сказала:
— Можливо, я теж помилялася, доню.
З того дня Біляк і Руда стали найкращими друзями. Вони гралися разом кожного дня, допомагали один одному і навчили всіх у лісі важливій речі: не треба боятися когось лише тому, що так сказали інші. Треба самому познайомитися і дізнатися, яка насправді ця істота.
А коли їхні друзі дивувалися: “Як так? Зайчик і лисичка — друзі?” — вони відповідали:
— А чому б і ні? Ми обоє маленькі, обоє любимо гратися і обоє цінуємо дружбу. Це важливіше за все інше!
І незабаром в лісі всі звірята — і зайці, і лисиці, і вовки, і їжаки — навчилися дружити, не звертаючи уваги на те, хто вони. Бо дружба не залежить від зовнішності чи виду — вона залежить від доброго серця.
Кінець
Запам’ятай:
- Дружба не залежить від зовнішності
- Разом легше долати труднощі
- Доброта і взаєморозуміння важливіші за стереотипи

Чудова повчальна казочка!