У великому лісі, де росли могутні дуби і стрункі берези, жив маленький їжачок на ім’я Колючко. У нього була тепла коричнева шубка, чорний носик-ґудзик і багато-багато гострих голочок на спинці.

Колючко жив разом з мамою в затишній нірці під старим дубом. Кожного ранку він виходив на галявину, де гралися інші звірята — зайчики, білочки, лисенята. Але Колючко завжди стояв осторонь, за кущем, і тільки спостерігав.

Йому так хотілося підійти і сказати: “Привіт! Давайте гратися разом!” Але щоразу, коли він робив крок уперед, серце починало битися швидко-швидко, а в животику з’являлися метелики. Колючко злякався і повертався назад.

— Що, якщо вони не захочуть зі мною дружити? — думав їжачок. — Що, якщо я скажу щось не те? А раптом вони будуть сміятися з мене?

Одного дня мама помітила, що Колючко знову сумний.

— Синку, чому ти не граєшся з іншими звірятами? — запитала вона.

— Я… я боюся підійти, — тихо зізнався їжачок. — Я не знаю, що казати. Я соромлюся.

Мама ніжно обійняла сина:

— Знаєш, Колючко, багато звіряток відчувають те саме. Це нормально — трохи хвилюватися перед знайомством. Але я відкрию тобі секрет: інші теж хочуть з тобою дружити, просто не знають, як підійти.

— Справді? — здивувався Колючко.

— Справді. А тепер іди і спробуй. Просто скажи “Привіт!” — це найлегше слово у світі.

Наступного ранку Колючко набрався сміливості. Він побачив, як маленька білочка Рудочка збирає жолуді, і вирішив підійти. Крок, ще один крок… Серце калатало, але їжачок не зупинявся.

— Пр… привіт, — тихо прошепотів він.

Білочка обернулася і широко посміхнулася:

— Привіт! Ти їжачок Колючко, так? Я тебе часто бачу на галявині!

— Так, — кивнув Колючко, здивований, що білочка знає його ім’я.

— Я Рудочка. Хочеш допомогти мені зібрати жолуді? — запропонувала вона.

— Хочу! — зрадів їжачок.

Вони разом збирали жолуді, і Колючко помітив, що розмовляти з Рудочкою зовсім не страшно. Вона розповідала кумедні історії, а він сміявся. А потім він теж розповів їй, як минулого тижня знайшов величезний гриб.

— Ого! Я теж люблю шукати гриби! — вигукнула Рудочка. — Завтра підемо разом?

— З радістю! — відповів Колючко.

Того дня їжачок прийшов додому щасливим.

— Мамо, мамо! У мене є подруга! — радісно кричав він. — Її звуть Рудочка, і вона дуже добра!

Мама усміхнулася:

— Бачиш, як усе просто? Один маленький крок — і ти знайшов друга.

Але наступного дня на галявині Колючко побачив велику компанію звіряток. Там були зайчики, лисеня, бурундучок і навіть ведмежа. Вони гучно сміялися і гралися у квача.

Колючко знову відчув, як серце завмирає. З одним звірям було легко, а тут їх так багато!

— Йдемо до них! — запропонувала Рудочка.

— Я… я не знаю, — засумнівався Колючко.

— А давай так: я познайомлю тебе з кожним окремо. Тоді не буде страшно, — підморгнула білочка.

Вони підійшли до компанії. Спочатку Рудочка познайомила Колючка із зайчиком Вуханем.

— Привіт, Колючко! Рудочка розповідала, що ти знайшов величезний гриб! — сказав зайчик.

Потім він познайомився з лисеням Рудиком, який любив грати у хованки. Потім з бурундучком Смужиком, який збирав найсмачніші горіхи. І з кожним було легко розмовляти, бо всі були привітні і добрі.

— Колючко, пограєш з нами у квача? — запитало ведмежа Бурко.

Їжачок глянув на всіх цих нових друзів і усміхнувся:

— Граю!

Вони бігали, сміялися і гралися до самого вечора. Колючко вже не думав про те, що казати чи як поводитися. Він просто був собою — веселим, добрим їжачком, який любить гратися і шукати гриби.

Коли настав вечір і всі розходилися по домівках, лисеня Рудик сказав:

— Колючко, ти такий кумедний і добрий! Чому ти раніше не приходив до нас?

Їжачок трохи засоромився:

— Я боявся. Думав, що ви не захочете зі мною дружити.

— Що ти! — вигукнув зайчик Вухань. — Ми давно хотіли з тобою познайомитися, але теж не наважувалися підійти!

— Справді? — здивувався Колючко.

— Так! Ми думали, що ти не хочеш з нами дружити, бо завжди стоїш осторонь, — пояснила Рудочка.

Колючко аж рота роззявив від здивування. Виявляється, всі ці звірята теж хвилювалися і чекали, коли він підійде!

— То ми всі були трохи сором’язливими? — засміявся їжачок.

— Так! — дружно відповіли всі звірята і теж засміялися.

Того вечора Колючко йшов додому з легким серцем. Він зрозумів дуже важливу річ: більшість звіряток теж трохи соромляться і хвилюються, коли знайомляться. Але варто зробити перший крок, усміхнутися і сказати просте “Привіт!” — і страх зникає, а на його місці з’являються друзі.

— Мамо, — сказав Колючко перед сном, — знаєш, що найсмішніше? Виявляється, знайомитися зовсім не страшно. Треба просто спробувати.

— Ти молодець, що зрозумів це, синку, — усміхнулася мама. — І знаєш, навіть коли ти виростеш великим, це правило завжди працюватиме. Один маленький крок назустріч — і з’являється новий друг.

З того дня Колючко більше не стояв осторонь. Він першим підходив до нових звіряток, усміхався і казав: “Привіт! Я Колючко. Хочеш дружити?” І знаєте що? Усі завжди відповідали “Так!”

Бо дружба починається з однієї маленької усмішки і простого слова “Привіт”.

Кінець