Зайчик, що подолав свій страх темряви



У засніженому лісі, де білі сніжинки танцювали у повітрі, жив маленький зайчик на ім’я Сніжок. Він мав білу пухнасту шубку, довгі вушка і веселі чорні очі. Сніжок любив гратися в снігу, кататися з гірок і ліпити сніговиків.

Але була в нього одна велика таємниця — Сніжок дуже боявся темряви.

Як тільки сонечко починало ховатися за обрій і в лісі ставало темно, зайчик швидко біг додому і ховався під ковдрою. Він не виходив надвір, навіть коли інші звірята кликали його подивитися на зірки або пограти в сніжки при місяці.

— Чому ти не виходиш увечері? — запитувала лисичка Руда.

— Я… я втомився, — відповідав Сніжок, але насправді йому було соромно зізнатися, що він боїться.

Одного зимового дня мама-зайчиха попросила Сніжка:

— Синку, сходи, будь ласка, до бабусі і віднеси їй теплий шарфик. Я зв’язала його сьогодні.

— Добре, мамо! — зрадів Сніжок.

Він узяв м’який червоний шарфик і застрибав стежкою до бабусиної нірки. Сніжок так весело грався по дорозі, підкидаючи сніг лапками, що не помітив, як пролетів час.

У бабусі було так затишно! Вона напоїла онука теплим чаєм з малиною, частувала медовими пряниками і розповідала цікаві історії. Сніжок слухав, слухав, і раптом побачив у віконце — надворі вже зовсім стемніло!

— Ой! — злякався зайчик. — Бабусю, вже темно!

— Так, любий, зимові дні короткі. Залишайся у мене ночувати, — запропонувала бабуся.

Але Сніжок знав, що мама хвилюватиметься.

— Ні, я маю йти додому. Мама чекає, — тихо сказав він.

Бабуся подивилася на онука і зрозуміла, що він боїться.

— Сніжку, а ти знаєш, що зимова темрява зовсім не страшна? — лагідно сказала вона.

— Але там темно! Я нічого не бачу! — прошепотів зайчик.

— Ходи, я покажу тобі щось чудове, — бабуся взяла Сніжка за лапку і вивела на ганок.

Спочатку зайчик злякався, але бабуся тримала його міцно. Вони стояли і дивилися у темне небо.

— Дивись уважно, — прошепотіла бабуся.

І раптом Сніжок побачив! На темному оксамитовому небі сяяли тисячі зірочок, неначе діаманти. Великий круглий місяць освітлював засніжений ліс, і все навколо виблискувало сріблом. Сніжинки на гілках дерев мерехтіли, наче маленькі ліхтарики.

— Як… як красиво! — здивовано вигукнув Сніжок.

— Бачиш, синку, темрява — це не порожнеча. Це час, коли з’являються зірки, світить місяць, і ліс стає казковим, — пояснила бабуся. — Вночі ліс не страшний, він просто інший. Тихіший, спокійніший, чарівніший.

Сніжок озирнувся. У темряві він побачив, як між деревами пробігає лисичка, залишаючи на снігу тоненькі сліди. Почув, як десь далеко гукає сова. Помітив, як світяться вікна звірячих домівок, створюючи теплі жовті плями у темряві.

— Бабусю, а чому місяць так яскраво світить? — запитав зайчик.

— Місяць — наш нічний друг. Він, як великий ліхтар, освітлює дорогу. А ще, подивися на сніг — він відбиває місячне світло, тому взимку вночі завжди світліше, ніж влітку!

Це була правда! Білий сніг світився у місячному сяйві, і Сніжок бачив стежку до свого дому дуже добре.

— Я можу піти сам? — несміливо запитав зайчик.

— Звичайно, любий. Просто йди стежкою, дивися на зірки і слухай ліс. Він розповість тобі свої зимові казки.

Сніжок міцно обійняв бабусю, взяв глибокий вдих і зробив перший стрибок у темряву. Спочатку серце билося швидко, але потім зайчик зупинився і подивився навколо.

Ліс був прекрасним! Зірки мигтіли йому, наче підморгували. Місяць освітлював дорогу. Сніг під лапками приємно хрумтів. А з-за дерев виглянув маленький їжачок і помахав йому лапкою.

— Добрий вечір, Сніжку! — сказав їжачок.

— Добрий вечір! — відповів зайчик і раптом зрозумів, що зовсім не боїться.

Він стрибав стежкою додому і милувався зимовою красою. Ось промайнула між деревами білка. Ось на гілці сидить пухнастий снігур. А ось і його домівка, з вікна якої ллється теплий світ.

— Мамо, я вдома! — радісно крикнув Сніжок, вбігаючи в нірку.

Мама обійняла його:

— Я трохи хвилювалася. Ти не злякався йти в темряві?

— Спочатку трохи боявся, — чесно зізнався зайчик. — Але бабуся показала мені, яка красива зимова ніч! Там зірки, місяць, і сніг світиться! Мамо, темрява зовсім не страшна!

Мама усміхнулася і поцілувала сина в носик:

— Я так пишаюся тобою, мій хоробрий зайчику!

З того дня Сніжок більше не боявся темряви. Він часто виходив увечері, щоб подивитися на зірки, пограти з друзями при місячному світлі і послухати тихі зимові казки лісу.

А коли інші маленькі звірята зізнавалися, що теж бояться темряви, Сніжок брав їх за лапку і показував, яка чарівна зимова ніч. Бо він знав головну таємницю: часом треба просто подивитися на свій страх іншими очима, і він перетвориться на щось прекрасне.

Кінець

Більше від автора

1 коментар

Євгенія написав:

Чудова казочка, дякуємо автору

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *