У невеличкому лісі, де росли високі сосни і пахучі ялинки, жив маленький ведмедик на ім’я Бурко. Він був веселим і грайливим, але мама часто засмучувалася, бо Бурко забував казати одне дуже важливе слово.

Одного ранку зайчик Вухань приніс Бурку смачну морквину.

— Тримай, Бурку, я виростив найбільшу морквину спеціально для тебе! — сказав зайчик.

Бурко взяв морквину і побіг гратися, навіть не обернувшись.

Зайчик Вухань постояв, постояв і тихо пішов додому. Йому було трохи сумно.

Увечері білочка Рудунька спекла медові пиріжки і принесла один Бурку.

— Бурку, скуштуй мій пиріжок! Я пекла його цілий день! — посміхнулася білочка.

Бурко схопив пиріжок, з’їв його за одну мить і побіг далі гратися.

Білочка Рудунька тихо зітхнула і пішла додому. Їй теж стало трохи сумно.

Наступного ранку Бурко прокинувся і побіг до своїх друзів. Він хотів гратися у хованки.

— Вуханю, ходімо гратися! — покликав ведмедик.

Але зайчик тільки похитав головою:

— Вибач, Бурку, я сьогодні зайнятий.

— Рудунько, а ти пограєш зі мною? — звернувся Бурко до білочки.

— Ні, дякую, я маю багато справ, — тихо відповіла білочка.

Бурко обійшов усіх лісових друзів, але ніхто не хотів з ним гратися. Їжачок Колючко збирав гриби, лисичка Руда вчила віршик, а пташка Цвірка будувала гніздечко.

Засмучений ведмедик сів під великим дубом і заплакав.

— Чому ніхто не хоче зі мною гратися? — сумно запитав він.

Раптом почувся тихий шелест, і з-за дуба вийшла мудра Сова.

— Бурку, скажи мені, що ти відчуваєш, коли тобі дають подарунки або роблять щось приємне? — запитала Сова.

— Я радію! Мені приємно! — відповів ведмедик.

— А що ти робиш після цього? Що кажеш тим, хто тебе порадував?

Бурко задумався. Він згадав, як зайчик приніс морквину, як білочка спекла пиріжок, як їжачок минулого тижня поділився яблуком.

— Я… я нічого не казав, — тихо прошепотів ведмедик. — Я просто брав і йшов.

— Ось бачиш, — кивнула Сова. — Твої друзі старалися зробити тобі приємно. Вони витрачали свій час, свої сили, ділилися найкращим. А ти навіть не сказав їм «дякую». Як ти думаєш, що вони відчули?

Бурко уявив собі, як зайчик вирощував морквину, як білочка довго пекла пиріжок. І йому стало соромно.

— Їм було сумно, — прошепотів ведмедик. — Як мені зараз.

— Правильно, — сказала Сова. — Слово «дякую» — це маленьке чарівне словечко. Воно показує, що ти цінуєш те, що для тебе зробили. Воно дарує радість тому, хто тобі допомагає. Коли ти кажеш «дякую», друзі розуміють, що їхня доброта важлива для тебе.

— Сово, а що мені тепер робити? — запитав Бурко.

— Подумай сам, — усміхнулася мудра пташка і полетіла у свою дупло.

Бурко встав і побіг до зайчика.

— Вуханю! — покликав він. — Вибач мене, будь ласка! Ти приніс мені таку смачну морквину, а я навіть не сказав тобі дякую. Дякую тобі, мій друже! Ти такий добрий!

Зайчик широко посміхнувся:

— Ой, Бурку! Мені так приємно це чути!

Потім Бурко побіг до білочки:

— Рудунько! Твій пиріжок був найсмачнішим, що я коли-небудь їв! Дякую тобі за нього! Ти так довго старалася!

Білочка аж підстрибнула від радості:

— Бурку, як же я рада, що тобі сподобалося! Я спечу ще!

Того дня Бурко обійшов усіх друзів і подякував кожному за їхню доброту. І знаєте що? Всі його друзі раділи і посміхалися. А ще вони з радістю погралися з ведмедиком у хованки!

Увечері мама обійняла Бурка і сказала:

— Мій маленький, я так пишаюся тобою!

— Дякую, мамо! — відповів Бурко. — Дякую, що ти навчила мене доброти!

Мама усміхнулася, бо це було найкраще «дякую», яке вона коли-небудь чула.

З того дня Бурко завжди пам’ятав казати «дякую». І чим частіше він говорив це чарівне слово, тим більше усмішок з’являлося навколо нього. А ще він помітив, що коли даруєш людям радість словом «дякую», то і сам стаєш щасливішим.

Тому що доброта і вдячність завжди повертаються до нас.

Кінець