У далекій африканській савані, де сонце світить яскраво-яскраво, а трава росте вища за найвищого жирафа, жив маленький слоник. Звали його Хмаринка, бо він був сірий та пухкенький, немов маленька хмарка на небі. І була в нього одна заповітна мрія – він хотів навчитися літати, як ті хмаринки, що пропливали над савану.

Щоранку Хмаринка виходив на свою улюблену галявину, піднімав хобот догори і намагався злетіти. Він махав своїми великими вухами, як крилами, підстрибував і дмухав на себе хоботом, але нічого не виходило.

“Чому ти не літаєш?” – питали його інші слоненята. – “Ти ж Хмаринка!”

“Я обов’язково навчуся!” – відповідав маленький слоник і продовжував свої спроби.

Одного дня, коли Хмаринка знову практикувався, до нього підлетів яскравий папуга Веселка.

“Привіт! Що це ти робиш?” – запитав папуга.

“Намагаюся навчитися літати, як справжня хмаринка,” – відповів слоник сумно.

“Хм… Знаєш, я можу тобі допомогти!” – сказала Веселка. – “Літати ти, може, й не навчишся, але я знаю, як зробити так, щоб ти відчув себе хмаринкою!”

І папуга розповів Хмаринці про водоспад на краю савани. Слоник ніколи там не був, бо це було далеко від дому. Але Веселка пообіцяла показати дорогу.

Наступного ранку вони вирушили в подорож. По дорозі до них приєдналася мавпочка Бананчик, яка стрибала з дерева на дерево і показувала смішні фокуси. А потім вони зустріли маленьке жирафеня Плямочку, яке теж захотіло піти з ними.

Дорога була довгою, але веселою. Бананчик розповідала смішні історії, Веселка співала пісні, а Плямочка діставала для всіх найсмачніше листя з найвищих дерев.

Коли сонце почало сідати, вони нарешті дійшли до водоспаду. Він був величезний! Вода спадала з високої скелі і перетворювалася на мільйони маленьких крапельок, які здіймалися високо в повітря.

“А тепер,” – сказала Веселка, – “стань під водоспад і набери води в хобот!”

Хмаринка так і зробив. Він набрав повний хобот води і почав розпилювати її навколо себе, створюючи маленьку веселку. Краплинки води літали навколо нього, як маленькі хмаринки!

“Дивіться! Я створюю хмари!” – радісно закричав слоник.

Всі його друзі почали танцювати під водяним дощиком. Бананчик крутила сальто, Плямочка граційно кружляла, а Веселка літала крізь маленькі веселки.

З того дня Хмаринка більше не сумував через те, що не може літати. Він зрозумів, що може створювати свої власні хмаринки і дарувати радість друзям. Тепер щодня він приходив до водоспаду зі своїми друзями, і вони влаштовували найвеселіші ігри з водою та веселками.

А коли інші звірята питали: “Чому тебе звуть Хмаринка?”, слоник з гордістю відповідав: “Тому що я вмію створювати найкрасивіші хмаринки в усій савані!” І показував їм свій чарівний фонтан з хобота.

Так маленький слоник зрозумів, що не обов’язково літати, щоб бути схожим на хмаринку. Головне – мати добре серце, вірних друзів і вміти дарувати радість іншим. А ще – ніколи не здаватися і вірити в свої мрії, навіть якщо вони здаються нездійсненними. Адже іноді мрії збуваються зовсім не так, як ми собі уявляємо, але від того вони стають ще прекраснішими!